5 января, 2021 
adminGWP Кaчeствo и рeфoрмы или «крeдитнaя» имитaция?
Дeсятки тысяч всe eщe нe рaвнoдушныx пeдaгoгoв Укрaины eжeднeвнo прoсыпaются с нeизмeнным вoпрoсoм: «Чтo жe нa сaмoм дeлe прoисxoдит в oтрaсли oбрaзoвaния сeгoдня?» В этoй стaтьe пoпрoбую тeзиснo oсвeтить сoврeмeнную ситуaцию в oбрaзoвaнии нa oснoвe сoбствeннoгo aнaлизa тeндeнций eгo рaзвития.
У чoму кoрінь злa?
Пoділяю глибoкі пeрeкoнaння кoлeг, щo пoчинaти пoтрібнo з aнaлізу стaну дoшкілля й зaклaдів сeрeдньoї oсвіти. Xтo вчить і як нaвчaє? Тут викoристaв би приклaд Фінляндії, дe прoфeсія вчитeля є чи не найбільш престижною, а конкурс під час вступу іноді сягає рівня до двох десятків осіб на одне місце держзамовлення (платної форми просто немає). В Україні ж зі 100 балами ЗНО – якщо не потрапив на держзамовницьку позицію – плати та «навчайся».
Це створює нерозривне коло: неуки навчають – кого? Змінили стан справ у медичній галузі шляхом підвищення порогового бала ЗНО. То чому зволікаємо з освітньою? Зрозуміло, що хірург «полікує» вже за п’ять років, а наслідки роботи горе-вчителя доведеться пожинати за два десятиліття. Чи так і треба?
Грошей у держави немає (усі звикли), тож додаткова матеріальна мотивація вчителя не встигає наздогнати потенцію думки вищого чиновника – теж «середнього випускника» не менш «середнього закладу». Окрім міністра Станіслава Ніколаєнка (який справді розв’язував проблему підвищення рівня матеріального та морального заохочення учителів), здається, це питання системно не вирішував жоден з реформаторів. Останні спромоглися хіба на нещодавні безглузді декларації.
Наш рецепт простий і дієвий, а саме – разом зі статистичними установами та керівними структурами від освіти (а їх у нас – ой-йой) нарешті визначитися: скількох молодих і талановитих (пишу не без певного сарказму та відчаю) учителів – та й загалом фахівців з вищою освітою в інших галузях – потребує країна? Тоді, можливо, постане більш виразною доцільність повноцінного функціонування технікумів, коледжів і профтехучилищ? Здійснювати ж підготовку вчителів потрібно винятково за держзамовленням, водночас підвищуючи престиж учительської професії на державному рівні (від ЗМІ до Мінфіну).
Іще один крок – це докорінна зміна змісту шкільної освіти. Для цього чи не варто до процесу творення шкільних підручників обов’язково долучати вчителів, як свого часу долучали мого діда – учителя-новатора сільської школи? Такі професіонали не припускалися б ляпів на кшталт «дегустації глінтвейну» тощо.
Також убачаю раціо в систематизації освітнього процесу, який на сьогодні зводиться до «тренування» з трьох предметів. У такому сенсі доречно звернути увагу на досвід сусідніх європейських держав, у яких учителеві довіряють.
Буде несправедливим не підкреслити зусилля в означеній царині попередньої міністерки Лілії Гриневич. Нова українська школа – це справді дієвий поступ (хоча й не «панацея»). Але тоді, як Лілія Михайлівна зосереджувалася на становленні та розбудові НУШ, демократичні процеси у вищій школі занепадали, а подекуди, підсилені викривленим розумінням поняття «автономія», і зовсім почали нагадувати анархію.
Востаннє освітній процес (нормативну базу) системно та не без успіху впорядковував заступник міністра Юрій Рашкевич 2017 року, залишивши, втім, без вирішення ключове питання – уніфікацію з ЄС Національної рамки кваліфікацій. Те ж саме з держстандартами, та й імплементацією «залатаного наскрізь» Закону «Про вищу освіту».
Загалом видається беззаперечним, що МОН самоусунулося від координації освітньої галузі в її поступі, «скинувши» все на «демократичне» рішення колективів. Тому на перехідному етапі вважаємо доречним розподіл МОН (як це донедавна було в сусідній – успішній не лише в галузі освіти – Польщі) – на два відомства.
Вища школа. Локомотив суспільного прогресу?
В усьому цивілізованому світі вища школа є проєкцією суспільних процесів. Не є винятком і Україна. Щоправда, наша проєкція нагадує радше «королівство кривих дзеркал», коли на тлі звітування про неабиякі успіхи в економічному вимірі та збалансований бюджет свідомо «обрізають» і так інвалідизований бюджет освітньої галузі. До чого це призведе? Неважко здогадатися. І не лише тоді, коли за кілька років нас лікуватимуть дистанційно навчені лікарі (і так слабко підготовлені в сучасних освітніх реаліях), а й тоді, коли почнуть розвалюватися мости і падати літаки, збудовані випускниками, що опинилися на позабюджетному навчанні зі 100 балами ЗНО.
Останнім часом дискусія про ЗНО змістилася лише в політичну площину: за ЗНО – «свій», проти – «ворог». Кому свій і чий ворог – нікого такі дрібниці не цікавлять. Альтернативи поки що немає. Але, як на мене, доцільно зберегти саму форму, не ідеалізуючи її зміст, а модернізуючи з огляду на сучасні умови. Наприклад, за основу брати середній бал річних оцінок з першого до випускного класу тощо.
Був нещодавно дуже зворушений емоційно та «нехудожньо» написаним постом у фейсбуці попередньої, шанованої мною, міністерки Анни Новосад на тему зовнішнього оцінювання. Але реалії змінилися (зокрема демографія), і сьогодні до регіональних закладів вищої освіти не те, що за хабарі, а й задарма зі 100 балами ЗНО будемо «зганяти». Чи так і треба?
Відповідь на запитання «Чому?» є досить простою. Вона пов’язана з давньою Постановою Кабінету Міністрів № 1134, що регламентує залежність кількості ставок науково-педагогічних працівників від чисельності студентів (цей розрахунок, напевно, бере до уваги МОН, коли визначає обсяг загального фонду для закладів вищої освіти). Водночас – парадокс – на сьогодні частотною є ситуація, коли в закладах державної форми власності або зовсім не передбачено місць держбюджету, або передбачено одне-два на спеціальність (не на освітню програму!).
Логічним продовженням теми видається питання якості освіти. Питання це найважливіше та визначальне. І знову парадокс: контрольні зрізи так званих «залишкових знань» не потрапляють у фокус уваги шановних новостворених демократичних інституцій, уповноважених виконувати функції контролю в галузі освіти, натомість процес надання дозволів триває та набуває розмаху. Як свого часу залучений у статусі експерта Державної інспекції навчальних закладів неодноразово проводив перевірку якості діяльності престижних і менш відомих закладів вищої освіти саме за таким показником і мав нагоду переконатися, що це був дієвий чинник мотивації (або ж навпаки) керівництва та колективу закладу.
Зараз усе відбувається «демократично», тобто шляхом проведення опитування суб’єктів освітнього процесу в програмі Zoom (загальнодержавної платформи досі немає), яка й функціонує стараннями тих самих суб’єктів. А чи завжди відповіді є правдивими й об’єктивними? Чи завжди є об’єктивними рішення вищої інстанції про зниження їхньою експертною комісією оцінки певного закладу вищої освіти з «А» до «Е», коли члени останньої навіть дистанційно не ознайомлені з ним? А свідомо чи несвідомо закладений конфлікт між завкафедри і гарантом освітньої програми (якщо останній не є завкафедри)? Питання. Чи так і треба?
Наведу приклад із власного досвіду проведення ліцензійної та акредитаційної процедур під час перебування на керівній посаді в одному з відомих закладів вищої освіти. Тоді фундаментальним показником «недореформованої вищої освіти» був показник якісної успішності, що мав становити не менше як 50 %. На час, коли сумлінні викладачі завершували процедуру підрахунку показників, у ректораті зчинялася паніка і метушня. Як наслідок – контрольні роботи переписували кілька разів, що варто визнати своєрідним інструментом покращення підготовки студентів до «справжньої» перевірки фахівцями з акредитації, визначеними МОН. Тому що й за умов компетентнісного підходу на першому місці – знання!
Загалом, попри недосконалість алгоритму, сьогоднішнім очільникам Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, які, безперечно, доклали зусиль до оновлення процесу та його наближення до європейських норм, рекомендував би зважити на мої навіяні досвідом «маленькі» аргументи. А доки цього немає – у вакуумно-реформованому просторі вищої освіти діє так звана відмінна від автентично-західної «автономія». Чи виграє від цього система освіти на етапі виснаженого тридцятирічного реформування?
Усе це потребує ухвалення докорінно нового Закону «Про освіту і науку» (або за зразком Польщі – Конституції для науки). За основу для створення такого документа можна взяти раціональну німецьку модель.
Резюмуючи, хотів би наголосити, що справжній поступ в освіті можливий за умови виконання принаймні двох вимог: усвідомлення керівництвом держави стратегічної місії освіти і залучення менеджерів-професіоналів до управління галуззю.
Замість епілогу: коронавірусна криза довела, що лікуватися будуть тільки в українських лікарнях. Що має статися для того, аби освітні «реформи» реалізатори останніх проводили не тільки на наших, а й на власних дітях, навчаючи їх в Україні?
Юрий Пелех, проректор Ровенского государственного гуманитарного университета
Опубликовано в рубрике