9 апреля, 2021 
adminGWP E. Никoлaeв: выстрeл в нoгу прeпoдaвaтeлeй вузoв
Aвтoр: Eвгeний Никoлaeв, кaндидaт экoнoмичeскиx нaук, oбрaзoвaтeльный экспeрт.
Нoвий прoфстaндaрт — пoстріл в нoгу унівeрситeтськиx виклaдaчів?
МOН нeщoдaвнo рoзрoбилo прoфeсійний стaндaрт нa групу прoфeсій «Виклaдaчі зaклaдів вищoї oсвіти» (дaлі — стaндaрт). Мінeкoнoміки свoїм нaкaзoм від 23.03.2021 р. № 610 цeй стaндaрт зaтвeрдилo. Щo цe oзнaчaє?
Вeликe прoстирaдлo умінь тa нaвичoк
Oснoвнa змістoвнa чaстинa нoвoгo стaндaрту — йoгo рoзділи 5–7. Нa 12 стoрінкax пeрeлічeні кoмпeтeнтнoсті, знaння, уміння й нaвички виклaдaчів зaклaдів вищoї oсвіти (дaлі — ЗВO), структурoвaні зa трудовими функціями і посадами науково-педагогічних працівників. Великий обсяг цього переліку викликає запитання.
Чи має кожен викладач володіти усіма передбаченими стандартом для його посади уміннями та навичками? Адже в стандарті наведено чимало функцій, які покладаються лише на деяких викладачів, і залучати до їхнього виконання кожного викладача без виключення немає жодного сенсу. Це, наприклад, такі вміння (далі нумерація наведена так, як вона використовується у шостому розділі стандарту):
Б3.У1. Консультувати студента з питань вибору ним навчальних дисциплін, самоорганізації в процесі навчання.
Б3.У2. Консультувати студента з питань його професійного самовизначення (належне надання таких консультацій — окремий фах осіб, що пройшли спеціальну підготовку).
Б3.У3. Допомагати студенту адаптуватися до умов навчання (така допомога навряд чи потрібна студентам старших курсів).
Г1. Здатність обґрунтувати, спланувати та виконати дослідницький/творчий проєкт (такі проєкти передбачені не в усіх навчальних дисциплінах; аналогічними за змістом є групи навичок Е3, Ж1).
Г3.У1. Готувати заявки на видачу патентів на винахід, корисну модель, документів, що засвідчують авторське право на твір.
Д1.У4. Готувати, збирати та узагальнювати пропозиції до колегіальних обговорень, нарад, засідань.
Д2. Здатність планувати, готувати та проводити наукові й освітні заходи.
Є1.У1. Визначати зв’язок освітньої програми зі стратегією закладу вищої освіти та актуальними потребами суспільства, науки, економіки і ринку праці (ця функція зазвичай покладається на одного-двох членів групи забезпечення спеціальності/освітньої програми).
Є1.У5. Координувати роботу розробників освітньої програми (очевидно, ця функція не покладається на кожного). Інші навички групи Є1 також не покладаються на кожного викладача.
Є2.У1. Збирати та аналізувати відгуки та запити студентів, роботодавців та інших стейкголдерів щодо освітньої програми. Аналогічно — навичка А2.У3.
Є2.У2. Аналізувати результати моніторингу працевлаштування випускників освітньої програми (обов’язковість проведення такого моніторингу на сьогодні не запроваджено).
Є3.У1. Готувати та/або організовувати підготовку матеріалів відповідно до вимог акредитації освітньої програми.
Ж2. Здатність надавати експертні консультації особам, підприємствам, установам, організаціям з питань, що стосуються їхньої дослідницької та/або професійної діяльності тощо.
Деякі навички сформульовані у недостатньо конкретний чи малозмістовний спосіб:
Б1.У2. Встановлювати зв’язок змісту навчальної дисципліни з актуальними потребами суспільства, економіки, науки та ринку праці.
Д1.У1. Аналізувати документи і матеріали.
Д1.У2. Формулювати обґрунтовані судження і пропозиції з фахових питань.
Д1.У3. Готувати проєкти документів з фахових питань, визначати їхню структуру і зміст.
Д1.У5. Брати участь у фаховій дискусії (чи є достатнім для цього бути особисто присутнім на нараді? а поставити на ній одне просте запитання?).
Є1.У2. Обґрунтовувати переваги освітньої програми для ключових стейкголдерів («ключові стейкголдери» — це хто?).
Частина позицій в стандарті повторюється. Контролювання дотримання вимог і правил академічної доброчесності дублюється у навичках В2.У2, Е1.У5, Е2.У2. Подібними за змістом є компетентності Г1, Е3 та Ж1.
Отже, чи варто очікувати, що кожен викладач опанує усі ці навички? Навряд чи це можливо. І в цьому, напевно, немає об’єктивної потреби. Було би доцільніше виділити у стандарті певне «ядро» навичок, якими точно має володіти кожен викладач (можливо, з поділом за посадами асистента, старшого викладача, доцента і професора). Додаткові набори чи траєкторії «опційних» навичок застосовуватимуться залежно від фактичного розподілу функцій усередині науково-педагогічних колективів та індивідуальних схильностей конкретного викладача. Однак таке розмежування в тексті стандарту не запропоноване.
Дороговказ для підвищення кваліфікації
Міносвіти підкреслює, що «Професійний стандарт є інструментом для систематизації вмінь і навичок (створення посадових інструкцій), підготовки молодих фахівців, само- та оцінювання діяльності викладачів закладів вищої освіти, підвищення кваліфікації та професійного розвитку…». Відповідно, «МОН рекомендує використовувати зазначений професійний стандарт при розробленні вимог до посад… працівників», програм підготовки магістрів і докторів філософії, заходів з підвищення кваліфікації і стажування викладачів.
Отже, стандарт позначає лінію підвищення кваліфікації викладачів як процес руху до певної цілі або сукупності цілей. З цього логічно випливає, що другою лінією стандарту мав би бути інструментарій оцінки рівня прогресу на шляху до означених цілей або встановлення факту того, що цілі (не) досягнуто. Однак жодних подібних індикаторів чи роз’яснень щодо того, як ефективно організувати процедури оцінювання відповідності кваліфікації викладачів великому перелікові вимог, стандарт не містить.
Здавалось би, тут має місце логіка, що кожен університет сам визначатиме такі індикатори, інструменти й процедури в межах академічної та організаційної автономії. Проте ця логіка сама себе заперечує. Адже якщо університет самостійно встановлюватиме показники досягнення цілей професійного розвитку власних викладачів, то для чого йому «шпаргалка»-перелік цих цілей, затверджена рішенням органу виконавчої влади? Невже заклад освіти не може визначати такі цілі самостійно?
І за чий рахунок цей банкет? Одна річ — якщо заклад освіти як роботодавець закладає у власному кошторисі видатки на організацію та проведення необхідних його викладачам тренінгів та інших заходів з підвищення кваліфікації. Інша річ — коли викладач має шукати безкоштовні курси чи оплачувати тренінги з власної кишені.
Звісно, сьогодні доступно чимало безкоштовних онлайн-курсів. Та що, якщо не знаходиться такого курсу з розвитку певної передбаченої стандартом навички, опанувати яку викладачеві необхідно «тут і зараз»? В умовах рівня оплати праці, що є істотно нижчим за очікуваний рівень кваліфікації і відповідальності, викладачі можуть не мати вільних коштів на оплату заходів із власного професійного розвитку. Тоді як п. 2.3 стандарту «зобов’язує» проходити заходи з підвищення кваліфікації в обсязі не менш як шість кредитів ЄКСТ (180 годин) за п’ять років — в середньому 36 годин на рік.
Оминаючи питання того, що «зобов’язувати» дорослих людей вчитися — неефективно з точки зору мотивації (і п. 9 частини першої статті 57 Закону України «Про вищу освіту» значно логічніше наділяє науково-педагогічних працівників правом на підвищення кваліфікації), наголосимо, що заходи з підвищення кваліфікації кожного викладача в обсязі 36 годин на рік необхідно бюджетувати.
Як можна зловживати новим стандартом
Як вказано у статті 96 Кодексу законів про працю України та статті 6 Закону України «Про оплату праці», професійними стандартами або кваліфікаційними характеристиками професій працівників визначаються вимоги до кваліфікаційних та спеціальних знань працівників, їх завдання, обов’язки та спеціалізація. Згідно з п. 2 статті 40 Кодексу законів про працю України, виявлення невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації є однією з підстав звільнення працівника з ініціативи роботодавця.
Ці правові норми означають, що заклад вищої освіти як роботодавець при черговому переукладанні з викладачем трудового договору може включити до цього документа будь-які (або й всі) з кваліфікаційних вимог, визначених новим професійним стандартом. При виявленні невідповідності кваліфікації викладача цим вимогам такого викладача можна звільнити на цілком законних підставах. У цьому полягає основний ризик нового документа.
Рекомендації
З урахуванням зазначеного вважаємо за доцільне при внесенні змін до стандарту окреслити у ньому певне «ядро» навичок, якими має володіти кожен викладач, а також передбачити додаткові набори чи траєкторії «опційних» навичок науково-педагогічних працівників, які опановуватимуться ними залежно від академічних та організаційних потреб ЗВО як роботодавця.
Поряд з цим, Міністерству освіти і науки як розробникові затвердженого документа буде доречно надати академічній спільноті роз’яснення щодо застосування нового професійного стандарту, висвітливши такі аспекти, як зокрема:
- Якою була мета прийняття цього стандарту? У чому полягає зміст проблеми чи кількох проблем, на вирішення якої (яких) спрямоване ухвалення цього документа?
- Правовий статус стандарту. Чи обов’язкове його дотримання з урахуванням того, що наказ Мінекономіки, яким затверджено стандарт, не було зареєстровано у Мін’юсті?
- Якими є основні сфери застосування стандарту? Чи необхідно його застосовувати при проведенні конкурсів на посади науково-педагогічних працівників? Чи застосовується стандарт до викладачів, що вже працюють?
- Взагалі, які дії очікуються від закладів вищої освіти у зв’язку із затвердженням зазначеного стандарту?
- Які органи і в рамках яких процедур (акредитація, ліцензування, інше) уповноважені проводити перевірки ЗВО на предмет дотримання нового стандарту? Які можливі наслідки за результатами таких перевірок?
- Якими є джерела коштів, що їх ЗВО мають закласти у кошторис для організації заходів із професійного розвитку викладачів?
- Чи передбачається пілотування стандарту в кількох університетах, перш ніж рекомендувати його для використання усіма закладами вищої освіти?
- Додаткову інформацію для роздумів можна зібрати, опитавши заклади вищої освіти, чи планують вони послуговуватися новим професійним стандартом викладача ЗВО і з якою метою?
Утім, питання залишається. Новий професійний стандарт викладача вищої освіти — потрібний українським університетам дороговказ чи документ, на який не варто покладати великі стратегічні надії? Як вважаєте, шановний читачу, Ви?
Оригинал
Опубликовано в рубрике