Новости музыки и игр

E. Пaнич: бoльшинствo нe пoнимaeт бoрьбы с плaгиaтoм

Aвтoр: Eлeнa Пaнич, нeзaвисимый экспeрт пo вoпрoсaм oбрaзoвaния и oбрaзoвaтeльнoй пoлитики.

Зізнaюсь, мeні чoмусь нікoли нe імпoнувaлo тe, щo тeму плaгіaту викoристoвують для дискрeдитaції пoлітиків. Мeні зaвжди здaвaлoся, щo цe мaє під сoбoю пoдвійні стaндaрти.

Якщo пeрeвіряти нa плaгіaт чиїсь дисeртaції, тo чому лише політиків, депутатів і міністрів. Чому вже не перевірити всіх? Зрештою, може виявитися, що дуже велика кількість наших професорів і докторів наук, як і кандидатів та доцентів, можуть бути звинувачені у плагіаті. Може, вони і не йдуть у політику, але вони вчать наших дітей, а це також робить їх відповідальними за майбутнє країни.

З іншого боку, чи можна добиватися скасування наукових ступенів за плагіат, коли дисертації були написані ще за старими правилами? Був час, коли плагіат взагалі не вважався порушенням норм доброчесності. По суті, на рівні закону поняття академічної доброчесності і норми, які дозволяють карати за плагіат, у нас з'явилися лише у 2017 році. Тоді як більшість «плагіаторських» дисертацій були написані набагато раніше.

Але є і ще дещо. Мене безмежно дивує те, наскільки незначною виглядає проблема плагіату в очах великої кількості нашої академічної спільноти. По суті, плагіат взагалі не викликає ніякої відрази ні у ректорів, ні у адміністрацій університетів, ні навіть, дозволю собі сказати, у великої кількості викладачів. Тому що інакше, як пояснити їхню активну підтримку, або принаймні мовчазну згоду з міністром освіти і науки, якого звинувачують у плагіаті?

Звичайно, є і чимало незгодних з самим фактом призначення плагіатора на посаду, але все ж таки їх меншість. На сьогодні вона не може перемогти байдужу лояльність більшості. Власне, більшість не бореться з плагіатом. Вона взагалі не розуміє, для чого з ним боротися. Для неї боротьба з плагіатом – це лише формальність. Обтяжлива, я б сказала, формальність, додаткові бюрократичні перешкоди, сенс яких мало хто розуміє, і які тільки викликають роздратування.

Думаю, що причини цього всього слід шукати в характері самого наукового життя нашої країни. Здається дивним, що суспільство не толерує крадіжки майна, але толерує плагіат, хоча плагіат також можна вважати крадіжкою. Різниця лише у тому, що ми значно краще уявляємо собі ціну украденого майна, ніж ціну знань, які можуть бути вкрадені.

Скільки взагалі коштують сплагіачені знання? Потенційно у суспільстві знань та інновацій ціна наукового продукту, могла б бути виміряною відповідно до прибутку підприємства, яке б цей продукт реалізувало. У нас же вона співмірна у кращому разі з надбавкою за науковий ступінь. Навіть більше. Наукові роботи в нас потрібні не заради знань, а заради документів про наукові ступені і вчені звання. Тобто самі по собі знання не конвертуються у гроші, а, значить, вони нічого й не коштують.

Єдине, що має ціну – це текст, який можна обміняти на диплом, а диплом – відповідно конвертувати у статус, зарплату чи ще щось таке. Але якщо знання нічого не коштує, то що ж тоді краде плагіатор? У кращому випадку просто текст, який він з якихось причин не оформив у «лапки». Але варто йому хоч трохи змінити текст, і жоден суд не визнає його плагіатором. А академічна спільнота не засудить його, тому що неможливо засудити за крадіжку того, що нічого не коштує.

Якими б «недолугими» і «поганими» не були реформатори постмайданної епохи, але вони вперше поставили питання плагіату на порядок денний. Завдяки їм почав змінюватися сам підхід до знання як до чогось такого, що має цінність саме по собі, як продукт, як додана вартість. Вся система реформ так чи інакше була спрямована на те, щоб знання мало більше значення, ніж дипломи. Але не вдалося.

Не секрет, що у нас є великий попит на наукові ступені. Думаю, він мало поступається попиту на вищу освіту в цілому. Хоча це попит, по суті, на дипломи про науковий ступінь. Диплом досі вважається свідченням експертності, компетентності і престижу. Оскільки є попит, має бути і пропозиція.

У таких умовах університети і академії дуже легко перетворюються на бізнес. Тільки це бізнес не з продукування наукових знань, а з захисту дисертацій. Дозволю собі припустити, хоча це й не секрет, що це може бути дуже вигідний бізнес. Особливо, коли йдеться про захисти дисертацій з кон'юнктурних спеціальностей, таких як економіка і право. Очевидно, що це і коштує дорого. Але дорого коштує захист, а знання нічого не коштують. Тому можна цілком захищати і сплагіачені знання. Зрештою, це теж знання, хоча й просто розтиражовані з дотриманням відповідних процедур.

Ефективність такого бізнесу — це продукування дисертацій та організація їх захисту, а не приріст знань. Можливо, такий бізнес – це ключове, що робить наші університети затребуваними і дає їм хоч трохи інституційної стабільності в нашому суспільстві. Власне, у всьому світі вища освіта є бізнесом. Але у нас вона в основному націлена на продукування єдиного продукту — тексту, який можна винести на захист.

Не знаю, чи все це можна змінити зараз. З моїх спостережень, люди, які є успішними у старій системі, не бачать сенсу її змінювати. Якщо людина, яка по-швидкому захистила дисертацію, скомпілювавши щось звідкись, і при цьому досягла вершин успіху і кар'єри, – яку мотивацію така людина може мати для того, щоб змінювати сутність освіти? Робити освіту осередком продукування (і продажу) знань, а не дипломів? На мій погляд, ніякої. Що можна чекати від плагіатора на посаді міністра? Ну, нічого, крім повернення до старої моралі, коли знання – це ніщо, а дипломи – це все.

Оригинал