7 февраля, 2021 
adminGWP Oльгa Xaлeпa: сxeмa выживaния сeльскoй шкoлы
Aвтoр: Oльгa Xaлeпa, учитeль, oбщeствeнный дeятeль.
Сільськa oсвітa тужиться, ніяк нe зрoзуміє дo кінця, щo її руйнують нaвмиснo: oдні зсeрeдини, свoїм спoживaцьким, a чaсoм пaрaзитичним стaвлeнням, інші зoвні, бaйдужe спoстeрігaючи кoнaння, кoнвульсії пoдиxaючoї, щoб дoвeршити тe, щo зaплaнoвaнo: знищeння спoкoнвічнoї сільськoї спaдщини – пeрeдaвaння з пoкoління в пoкoління пaм’яті прo нaціoнaльну ідeнтичність людини.
Сьoгoдні всім зрoзумілo, щo сeлo знищують. Зoвсім нe тими нaxaбними, крoвoжeрливими мeтoдaми, які зaстoсoвувaли дo вільнoлюбниx xaзяїв-сeлян у 30-x рoкax 20 стoліття. Сьoгoдні ідe тиxa війнa прoти сeлянствa, прикритa oбoлoнкoю тoлeрaнтнoсті і всeдoзвoлeнoсті тими, хто керує школами, хто знищує їх зсередини, користуючись дармовими подачками держави. Найгірше те, що селяни й самі не розуміють цієї руйнації, маючи більшу терпимість чи сором’язливість, ніж містяни, які категорично відсікають подібне.
Колись так же приходили забирати хліб, і за мовчазної згоди часто неосвічених малограмотних селян зайди так знахабніли, що витягали все до кінця, знищуючи сотні українських сіл. Сьогодні у нас, грам за грамом, забирають наше село. Але не треба знову шукати винних, бо лише ми господарі всього, що маємо. Не треба ждати Спасителя, його не буде, нам варто просто лише зрозуміти, що наш порятунок лише в наших руках.
Та ми з мовчазною згодою з року в рік даємо руйнувати сільську хату, дозволяючи нашим школам стояти обшарпаними, ми боїмося ступити зайвий крок, аби зробити дім для власних дітей затишним та неповторним. Ми мовчки спостерігаємо, як по цеглинках руйнується пам’ять про славні шкільні роки, як нахабно грабують у нас те, що створювало, будувало старше покоління задля процвітання нашого села. Ми маємо бути сьогодні пильні та суворі, а не толерантні й слабохарактерні.
Існує лише одна схема виживання сільської школи: батьки – староста – спонсорство людей – талановитий керівник закладу – зразкова будівля школи – професійний колектив – якісна освіта для сільського учня. Якщо хоч щось випадає з цього ланцюжка, школу буде знищено.
Добре, якщо староста щиро вболіває за кожен куточок свого господарства, і школу зокрема, а якщо ні? Якщо головна цінність – це вичікування щомісячної зарплати і принцип «мене це не стосується»? Тоді біда…
Добре, якщо батьки відгукуються надати допомогу і летять докласти власних фізичних і моральних зусиль для розвитку школи, а якщо тільки повна байдужість, якщо тільки чорнослівне сільське пустомельство, без конкретних дій, а ще й недовіра керівництву школи, то біда…
Школа тримається на фінансових внесках сільських підприємців, які часто є її випускниками, які колись виховувались у повноцінній сільській освітянській сфері і сьогодні щедро діляться з дітьми своїм нелегким заробітком. Та це в ідеалі. А якщо їх внески зникають, ледве потрапивши в школу, як пісок крізь пальці, а приміщення закладу схоже на революційний штаб для п’яних матросів? Тоді підприємці мовчазно бойкотують спонсорство, і тоді біда…
Керівник сучасної української школи має бути креативним менеджером, черпаючи зразки директорства зі сучасних яскравих прикладів інших шкіл, несучи в собі коріння тих управлінців, які заклали основу традицій конкретного закладу освіти, минулих директорів. Пропонуючи учням не терор і пригноблення, а партнерство, новітні методи заохочення, мотивації, сучасний керівник має створити не стільки шкільну родину, як міцний колектив, де кожна особистість вмотивована на перемогу так, як пси, що біжать в єдиній упряжці, висолопивши язики. Але для них головне – це досягнення мети. І керівник має бути попереду, ведучим, лідером, зразком.
Та якщо він сидить на санях, підклавши під дупу надбання інших, до яких він не має жодного відношення і, надуваючи нахабно щоки від власних амбіцій, лише б’є батогом учасників упряжки, аби бігли від болю, від страху, від голоду, то врешті-решт той, хто тягне на собі освіту і зажерливого, знахабнілого, корисного, жадібного паразита-керівника, почне здихати, один за одним, повільно. І рух зупиниться, прямо посеред крижаного поля складного сучасного життя. І тоді буде біда…
Сучасний педагог має дивувати учня, і поки школяр сидить, відкривши рота від захоплення, великими лопатами педагогічних методів учитель має кидати туди знання та вміння зі свого предмету. Але дивувати подряпаною дошкою і шматком крейди весь рік не вийде, дивувати принципом «Я вчитель, значить, я Бог» теж не вийде.
У сучасних дітей немає богів, є лише кумири, які надихають власним прикладом. Але не стати кумиром вчителю пенсійного віку з кнопочним телефоном, із запахом корвалолу в класі, з лінню, не бажанням прогресувати. Не стати кумиром дідусеві-вчителю, що замість свого предмету розповідає історії з молодості. Не стати кумиром вчителю, що не приходить на урок, що залишає дітей самих, що із методів приносить лише «читати параграф».
Не навчить той учитель-заробітчанин, який, не знаючи предмету, бере години лише задля того, щоб щомісячно заробити, за мовчазною згодою сільських дітей та їх батьків. Не стати взірцями тим педагогам, які під час дистанційного навчання, що стало викликом суспільству, відривалися на дітях, даючи десятки завдань, не спромігшись навіть написати завдання від руки без помилок чи зробити якісне фото із затертих посібників. Цей учитель вічно ниючий про відсутність Інтернету, ґаджетів та власного вміння ними користуватись.
Соромно за таких педагогів. За тих, хто ходить до школи тільки заради зарплатні. Вони не мають власної думки, гідності, вони безхарактерні, безхребетні пристосуванці, які, наче сіра жижа, розпливаються перед начальством, навіть тоді, коли воно харкає їм в обличчя своїм свавіллям і власними амбіціями. Жижа облизує чужу отруту і знову пливе сірою масою коридорами школи. І лише раз на місяць з’являється на їх обличчі щира емоція «зарплатня прийшла!», і тут же «І чого вона у нас така маленька?»
Сучасний учитель має бути багатофункціональний, він має вміти все. Селян часто зраджує те, що всі один одного знають, є родичами, кумами, а це тягне за собою мовчання, сором’язливість, страх зробити зауваження. Селяни не розуміють, що тільки переступає поріг школи педагог – він має стати вчителем, без родинних стосунків, без ниття, без сільських зв’язків.
Учитель не бог, його найняла держава, оплативши йому відпустку, лікарняні, оздоровчі, курси підвищення кваліфікації, забезпечивши класи ремонтом, технікою, електроенергію, меблями, теплом, заробітною платою, врешті. Не ви, батьки, зобов’язані чимось йому, а він має виконувати свої посадові обов’язки, які поклала на нього держава, забезпечивши всі необхідним, бути гідним прикладом для учнів. А який учитель учить ваших дітей? Сучасний, чи жижа? Жижа руйнує освіту зсередини, і це є біда…
І нарешті, думка про головного, ні, найголовнішого учасника освітнього процесу: українську дитину. Я навмисне поставила її в кінець ланцюжка, бо реалії сучасного сільського менталітету, наголошую, сільського, такі, що учень – на останньому місці. Чомусь в останню чергу згадують школяра всі, починаючи від старости села і закінчуючи горе-учителем і навіть власними батьками.
Сільська школа сьогодні — це часто задоволення власних амбіцій окремих особистостей, притулок для тих, хто в професійному сенсі для суспільства – ЗЕРО. Це місце сільських пліток-баталій, джерело збагачення власної кишені, доповнення до мізерної пенсії пенсіонерами, але, на жаль, не місце для якісної освіти майбутнього громадянина.
Дитина як істота, для якої первісно створена освіта, школи, уроки, педагогічні методи, сьогодні відійшла навіть не на другий план, а випала із системи взагалі.
І найстрашніше, що власні батьки школяра не ставлять його на перше місце. Переживають за власну репутацію, працевлаштування, мають страх перед знахабнілими освітянами, закривають очі на прогалини у навчанні та вихованні власних дітей, найперші здійснюючи злочин проти того, кого народили, хто є їх продовженням, за кого мають вишкіритися, вигризти, випустити пазурі, а замість цього лише течуть соплі терпіння, байдужості та страху.
Сільська освіта в передсмертних конвульсіях, і за всім цим спостерігають ті, кому це вигідно. Ну, не прийде рятівник з Києва, не прилетить з Марса, не спуститься Христос з небес, і навіть не приїде рятувати керівник з району. Спасителя не буде! Тільки ми самі можемо витягти себе за волосся з болота, яке самі ж дозволили утворити.
Тож батьки, добрі та довірливі селяни, настав час вам рятувати село, встати на захист власних дітей, дати їм можливість прожити таке щасливе безтурботне дитинство, яке було у вас у рідній сільській школі. Змінюйте те, що вам не до вподоби. Адже сьогодні закони дозволяють усім нам обирати від Президента до директора школи. Так, так, це не опечатка, директор школи сьогодні – виборна посада, він має бути слугою освітнього процесу, а не ви його прислугою. Тож знищуйте те, що вам не до вподоби, робіть рішучі кроки.
Обирайте, що хочете бачити ви: щасливих дорослих дітей у випускних костюмах чи набиті кишені зацікавлених, але байдужих до ваших дітей осіб. Ви хочете бачити навчених, вихованих власних дітей, з якими вам зустрічати старість, чи задоволення чужих амбіцій заради влади та збагачення? Вибір за вами! Тільки за вами.
Але не забувайте, щоб сільська освіта у передсмертних конвульсіях, і рахунок іде на хвилини. Ще сьогодні можна зробити їй штучне дихання і відродити, прибравши те і тих, хто їй заважає. Але завтра вже може бути пізно, бо сільська школа буде труп, який власними руками ми закопаємо на кладовищі життя. І ті, хто сьогодні наживається на наших дітях, не принесуть на її могилку навіть пєчєньки.
Р.S.: Хочу звернути увагу на те, що в схемі збереження сільської освіти відсутня ланка «технічний персонал». При всій повазі до кожного з них, за їх працю (до речі, не безкоштовну), за їх вміння зробити освітянський дім чистим і затишним, все ж участі в навчально-виховному процесі вони не беруть, і не повинні брати. Якщо у сільській школі технічний персонал безпосередньо впливає на систему освіти чи приховано керує нею – це біда. Велика біда…
Оригинал
Опубликовано в рубрике